Ми з Анею дружимо зі студентських років. Трохи пізніше, коли вона стала зустрічатися з Борисом, а потім і вийшла заміж, то її чоловік став мені другом. А потім, коли я сама вийшла заміж, ми стали дружити сім’ями. Ми з чоловіком стали хрещеними у їхніх дітей, Аня та Борис хрестили наших дітей. Тож наша дружба перейшла на більш високий рівень. Практично родичі. І так триває вже двадцять із лишком років. Рік тому, внаслідок траrічної Д ТП, пішов із життя мій чоловік. Ми з дітьми залишилися самі. Рідня у нас живе далеко, тож єдиними близькими людьми у мене були Аня з чоловіком.
Вони у всьому надавали мені допомогу: і з проводами в останній шлях, і після, коли мені необхідно було прийти до тями після нещастя, що обрушилося на мою сім’ю. Повернутися до нормального життя мені було дуже важко. Я дуже любила мого чоловіка і не уявляла існування без нього. Діти, звісно, теж дуже переживали. Отак і пройшов цей рік: друзі підтримували мене, а я підтримувала дітей. Насилу навчилася жити без чоловіка. Звичайно, відсутність твердого чоловічого плеча поряд відчувалася дуже сильно. Але хоча б у чоловічих роботах по дому мене завжди рятував Борис.
Чи заіскрить розетка, чи зіпсується електрочайник, чи засмічиться злив – Борис завжди приходив і усував неполадки. Однак місяць тому я помітила, що чоловік подруги не тільки допомагає, але й натякає на ін tимні стосунки. Це мені не здається. Це насправді. Ну скажіть, будь ласка, як інакше можна зрозуміти його висловлювання: – А чи не холодно тобі, красуне, одною в ліжку ночами? І це не єдиний натяк, зроблений ним. Такі думки стали проскакувати в його пропозиціях все більше і більше. Звичайно, я відшила його, звичайно перестала просити його про допомогу, щоб не залишатися з ним віч-на-віч… Але ось сказати Ані про намір її чоловіка чи ні? Кому повірить подруга, мені чи своєму чоловікові? Не знаю як бути.