Хоча годинник показував лише десять ранку, спека вже була нестерпною. Люба кинула роздратований погляд на чисте блакитне небо і пробурмотіла: – Мабуть, градусів тридцять… – Любов Іванівно, – смикнула її за руку маленька дівчинка, – можна ми пограємо в хованки? – Ні, Марічко, – скривилася Люба при думці про фізичну активність, – ми всі підемо в альтанку читати. Під сонцем дуже жарко! – Але, Любов Іванівно…, – запротестували діти, бажаючи побігати. – Ніяких “але”! Всі на альтанку. Неохоче, діти поплелися до альтанки, що стояла під покровом дерев. – Що читатимемо? – Люба спробувала залучити до розмови дітей із надутими від невдоволення щоками.
Не отримавши відповіді, вона закотила очі і вигукнула: – Що мені з вами всіма робити? Літо для Люби було важким: діти були невтомні у своїй енергії, а вона ненавиділа спеку всім серцем і шукала способи, щоб від неї втекти. – Гаразд, – погодилася вона, – йдіть, грайте. Діти радісно кинулися геть, а Люба зітхнула і пішла по них. Раптом у неї задзвонив телефон. Не зводячи очей із дітей, вона відповіла, не перевіривши визначник номера. – Так? – Я мушу вам сказати, – прошепотів незнайомий жіночий голос, – ваш чоловік не у відрядженні, а зі мною. – Ви помилилися номером, – впевнено відповіла Люба і, не чекаючи відповіді, поклала слухавку; у неї навіть не було чоловіка.
Пізніше того ж дня Люба отримала повідомлення про аналогічний зміст. Вона посміхнулася, відчувши жалість до того, кому призначалося повідомлення, та полегшення від того, що вона незаміжня. Через тиждень черговий дзвінок з невідомого номера порушив її день. Люба довго роздумувала, чи варто відповісти. Роздратована наполегливими дзвінками, вона все ж таки відповіла: – Та в чому річ? – А ваш чоловік сьогодні зі мною снідав, – радісно повідомив уже знайомий голос на іншому кінці дроту. – Чудово, – відповіла Люба, – може, ви й обідом його нагодуєте? Мені не хочеться готувати сьогодні.
– Ти не розумієш, правда? Він був зі мною, і ми не просто пили чай. – О, він любить чай? Я не знала. Вдома він п’є лише каву. Може, мені варто купити чаю, і все зміниться… От дякую, що попередили. – Вам байдуже, що ваш чоловік вам зраджує? – у голосі жінки вперше пролунало подив. – Та й нехай. У нас шлюбний контракт, усі гроші та майно – мої, – підіграла Люба, ледве стримуючи сміх, – до речі, скажи йому, мила, щоб не перевитратив. Більше грошей цього місяця я не дам йому. І ще, не дзвони мені більше. Нічого нового ти мені сказати не зможеш. Люба поклала слухавку, її настрій піднявся, а роздратування згасло. Вона не могла позбутися відчуття, що ненароком зробила комусь добру справу.