Вчора моя дружина Олена зібрала свої речі, забрала нашого маленького сина Дімку та поїхала до своїх батьків, залишивши на мені Настю та Наташу – моїх дочок від першого шлюбу. П’ятьма роками раніше я розлучився з їхньою матір’ю Світланою через причини, які зараз здаються тривіальними. Я завжди підтримував своїх дочок фінансово і залишався з ними на постійному зв’язку. Після різних швидкоплинних стосунків я несподівано зустрів Олену – два роки тому. Вона вивихнула ногу, переходячи вулицю,
і я розіграв із себе рятівника, відвізши її до лікарні. Ця незвичайна зустріч привела до наших відносин, і незабаром ми були глибоко захоплені одне одним. Коли я розповів їй про своїх дочок, то помітив тінь короткого вагання на її обличчі. Це мало стати моїм попередженням. Але… Перш ніж ми одружилися, Олена чітко висловила своє бажання: наше життя має залишатися окремим від життя моїх дочок. За наївністю я погодився. Незабаром після нашого весілля Олена оголосила про свою вагітність, і я був у нестямі від радості. Мої доньки дуже тепло прийняли появу на світ свого зведеного брата, завжди приносячи йому подарунки.
Однак, коли Світлана важко захворіла, я не мав іншого вибору, окрім як взяти Настю та Наташу жити до нас . Реакція Олени була холодною та відстороненою. Нагадавши їй про її початковий стан до заміжжя, я почув у відповідь: “Краще б я того дня не вивихнула ногу”. Вона пішла, забравши Дімку. Того вечора, коли я намагався розібратися в ситуації за пляшкою коньяку, я пошкодував про рішення, які привели мене до цього моменту. Я оплакував своє минуле зі Світланою і зрозумів, що не зможу примиритися з Оленою після її безсердечного відходу. Моє серце боліло тільки за Дімку – невинну людину, що потрапила під перехресний вогонь.