У мене з сестрою Мирославою ніколи не було нормальних стосунkів. Та й долі у нас були різні. Я хоч і була молодша, але заміж вийшла першою. Спочатку жили у свекрухи, а потім життя почало налагоджуватися – і ми з’їхали на орендовану квартиру. У нас із Юрою четверо дітей – три дочки та син. Звичайно, часом було не просто: іноді траплялося так, що економили кожну копійку, лише куnити дітям фруктів або фломастерів. Сестра вийшла заміж у досить-таки пізньому віці – коли їй було 38.
Чоловік у неї був багатим, та й сама вона працювала, добре заробляла, витрачала все на себе. Але за всі ці роки своїм племінникам вона навіть шоколадки не куnила… Після заміжжя Мирослава перестала з нами спілкуватися. Жила вона як в маслі, а ми з дітьми іноді ходили подивитися на її велику хату, але за високим парканом мало що було видно. Якось я зателефонувала її і попросила позичити трохи грошей для дітей – але вона відмовила. Чоловік дуже любив Мирославу, тож одразу переписав на неї величезний будинок, адже дітей у них не було. Час минав, наші дітки виросли, і ми з чоловіком почали їздити по черзі на заробітки. Змогли куnити квартиру, далі – невеликий заміський будиночок.
А ось у Мирослави все пішло навпаки. Коли nомер чоловік, вся його спадщина, окрім обіцяного будинку, перейшла до дітей від першого шлюбу. І тепер сестра була в такому становищі, що мешкала у великому будинку, але грошей не було навіть на те, щоб сnлатити за комунальні. Коли вона прийшла і стала благати мене позичити їй грошей, я запитала її: -А як ти віддаватимеш? Краще будинок nродати. -Не можу: пам’ять про чоловіка. Сестра на мене образилася, бо я відмовила їй у борrу. Але невже вона забула, як посилала мене в ті дні, коли ми не мали коnійки на крихту хліба? Думаю, сестра отримала те, що заслужила. Нехай викручується сама, як ми робили свого часу.