Льоша і Саша потрапили в дитячий будинок після відходу своєї мами. Жінка довго хворіла і не впоралася зі своєю недугою. Батько вже давно не жив з ними, виїхав в іншу країну: так і загубився в далеких краях. Родичів, які захотіли б взяти хлопчаків-близнюків до себе не виявилося; крім бабусі. Скільки кабінетів вона пройшла, скільки прохань і заяв написала, позитивного результату не отримала – вік …Бабусі було сімдесят чотири роки. Вона часто відвідувала онуків в дитячому будинку, тільки так бабуся могла показати хлопчикам, що вона їх пам’ятає і любить. Саші і Льоші було по вісім років, коли вони потрапили в дитячий будинок, а коли їм виповнилося по десять років – як грім серед ясного неба прийшла новина, що Льошу всиновлюють.Звичайно, за правилами близнюків не можна булорозлучати, але сімейна пара не хотіла брати ще і Сашу. Саша в ранньому дитинстві пошкодив ногу і ходив накульгуючи, часто користувався тростиною. А взяти двох, один з яких ” інвалід ”, усиновителі не хотіли.
Завідуюча пішла на порушення, як вона згодом говорила – тільки заради дитини. Містечко невелике, усиновителі з’являються рідко, перспективи знайти сім’ю у вихованців мізерно малі.Вона довго думала, перш ніж прийняти рішення – і рішення це було дуже сумним для братів. Багато хто закрили очі на правила і, через певний час, Льошку забрали нові батьки.Саша довго сумував і, якби не бабуся, міг накоїти непоправне. Так сильно на нього подіяла розлука з братом. Завідуюча, бачачи ситуацію і усвідомлюючи свою провину, дозволила бабусі забирати внука на вихідні. Так вони і виживали.Бабуся стала для Сашка єдиною близькою і рідною людиною. Звичайно, він сподівався з часом знайти брата, але він розумів, що не все так просто буде в його пошуках.Бабуся ж дуже любила онука; була вона спритною старенькою, незважаючи на поважний вік. Вона намагалася давати онукові все, що могла, замінюючи йому і маму, і брата. Саша дуже її любив, намагався не засмучувати, допомагав, чим міг і щотижня з нетерпінням чекав вихідних.
Пройшли роки. Сашкові виповнилося 18 років. Тепер він міг постійно жити з бабусею. Бабусі вже перевалило за 85, вона часто хворіла, але ще трималася заради онука. Саша не уявляв собі життя без улюбленої бабусі, оберігав її від труднощів життя, намагався відплатити їй добром і своєю любов’ю.
Думка знайти брата не покидала його; бабусі теж дуже хотілося, щоб Льоша знайшовся:- Тоді мені і померти не страшно! Буду знати, що ти не один! – говорила вона онукові.Саша не любив такі розмови, але сам розумів, що зі смертю бабусі залишиться зовсім один на білому світі. Так, буде сім’я, діти, але поки про це думати рано.Спочатку він намагався знайти сліди брата в дитячому будинку, де вони жили, але старої завідуючої вже не було, а новий персонал був не в курсі їх історії, і правил дотримувалися строго. Не положено говорити адресу усиновителів.Він шукав його всюди, писав на всі передачі, які займаються пошуками родичів, але результату поки не було. Лише випадково, в один з приходів в дитячий будинок, почув він від старої нянюшки, що усиновителі були з їхнього міста і їхати нікуди не планували.Містечко-то невелике, та не два будинки. Прізвище у брата зараз звичайно ж інше, та й ім’я могли поміняти. Саша надії не втрачав. Так минуло ще кілька років. Саша вивчився, влаштувався на роботу.Бабуся була вже зовсім стара, але як вона сама говорила:- Не піду, поки Льошеньку не побачу!
В один з вихідних, Саша пішов в торговий центр. Потрібно було купити теплий одяг: зима-то не за горами. Він довго ходив по поверхах, дивився собі обновки, купив все, що потрібно.Але хотів порадувати і бабусю, шукав їй теплу хустку. Старенька хоч і рідко, але виходила посидіти з сусідками на лавочці; Саша турбувався про її здоров’я, застуда їм зовсім не потрібна. Бабуся дуже слабка, простигати їй не можна!Вибираючи хустку, Саша почув дитячий голос:- Папа, подивися! Там ти стоїш!Саша завмер; він стояв, боячись поворухнутися, боячись того, що йому це здалося. Взявши паличку, він повільно повернувся в ту сторону, звідки почув голос дитини! На нього дивився молодий хлопець, по щоках якого текли сльози. Він не звертав на них уваги, не витирав, не чув дитини, яка смикала батька за рукав пальто.Синок не розумів, чому великий і сильний тато стоїть, плаче, як дівчинка, і дивиться на дядю, у якого таке ж лице, як у тата. Складна ситуація для маленької дитини!Брати мовчки підійшли один до одного, мовчки притиснулися голова до голови. Саша не розумів, як так! Шукати брата багато років і знайти його абсолютно випадково, завдяки своєму племіннику, який помітив схожість двох чоловіків.Перший шок пройшов – і брати, нарешті, обнялися. Залишилося найважливіше – зустріч з бабусею.А далі? Далі – жити, дихати на повні груди. Є брат, дружина брата, є племінник, є бабуся! Рідна сім’я, рідні люди! Саша відчував себе так, як в далекому дитинстві – легко і спокійно! Всі, кого він любив, були поруч з ним